Історія про обложене ворогом місто – один із чотирьох сюжетів, на яких за Борхесом тримається світова література.
До березня 2022 року для більшості з нас обложене місто було виключно літературою. Героїчним епосом. Греки взяли в облогу Трою. Печеніги взяли в облогу Київ. Фортечна стіна, глибокий рів, герой, що дивиться з високої вежі на орди ворогів.
Реальність 21-го століття виявилася менш літературною, але суттєво з часів печенігів нічого не змінилося…
"Друзі, привіт! А давайте перекличку організуємо. Коротко: місто і ситуація. Я почну. Маріуполь, район Центральний, вода є, світло є, інет мобільний, настрій бойовий, +3°С, туман".
"Рідні мої! Я жива! Вже не в Маріуполі… Тримаймося!".
Між цими двома дописами Ганни Котельникової у соцмережі 14 днів 15 годин та 40 хвилин мовчання.
Єдиною формою її спілкування з "великою землею" був рукописний щоденник – хроніка Маріуполя в облозі. Без газу, води, світла, зв’язку і інтернету, під обстрілами та бомбардуваннями.
На відміну від більшості українців, війна з Росією почалася для Ганни не вночі 24 лютого 2022 року, а за вісім років до цього.
Вона народилася в Маріуполі, закінчила київський медінститут, після інтернатури в Чернігові 20 років працювала лікарем-анестезіологом у рідному місті.
У волонтерському русі з квітня 2014-го. Разом із друзями допомагала українським військовим, збирала інформацію про переміщення військ "ДНР" містом, клеїла листівки та друкувала їх перед "референдумом" 11 травня.
8 років потому, 24 лютого 2022-го, до Маріуполя знову прийшла війна. Спочатку були лише артобстріли східних мікрорайонів. Бомбили Сартану, яка межує з містом.
"У мене тоді взагалі не було думок про евакуацію. Хоча мені наполегливо радили виїжджати: "Аня, ти всі ці роки як волонтер допомагала українській армії. Ти в списках смертників у росіян". Але я не вірила, що місто здасться ворогові, навіть не розглядала такий варіант".
А ще за кілька днів – на початку березня 2022-го обложене місто перетворилося на пекло.
"Найбільше боялася прямого влучення снаряду або бомби. І в перші дні, коли ще був зв'язок, боялася прокинутися і усвідомити, що місто вже не українське. Потім зв’язку не було. Підходила до вікна і бачила, що там їде машина поліції – значить, наші".
За словами Ганни, найстрашніше в облозі – втрата зв'язку із зовнішнім світом. Повна невідомість, коли вірити можеш лише тому, що бачиш на власні очі і чуєш на власні вуха. А чуєш або рев літаків і вибухи бомб, або тишу, яка страшніша за вибухи.
Життя в обложеному місті – це щоденні ритуали, за які тримаєшся до останнього. Навіть якщо чашку ранкової кави доводиться варити у дворі багатоповерхівки, розпалюючи для цього багаття.
У щоденнику Ганни Котельникової немає ефектних метафор. Це інструкція з виживання в пеклі, між рядками якої страх і надія.
Далі – щоденник Ганни. З невеликими скороченнями і без редагування. Бо це не література і не журналістика.
Це свідчення очевидця злочину в майбутньому суді.
2 березня 2022. 7-й день повномасштабної війни
Маріуполь. Центральний район. Сиджу на підлозі, поруч із собакою на старому татусевому кожусі. Поки є природне світло, хочу записати щось на згадку.
Сидимо зранку без світла, потім і вода стала. Згодом бахнуло сильно. Думала, що наші, але ні, на жаль, ні. Обстріляли Приморський район, влучення в технікум і тролейбусний парк. Вчора обстріляли жилмасив Кіровський. Сьогодні в лікарні помер поранений підліток.
21:11. Місто вимерло. Тиша така, що страшно. Вперше я не йду вивести собак перед сном.
Зв’язку немає. Ми сидимо з подругою Оксаною на кухні, граємо в дурака при свічках, розмова весь час зводиться до війни, хоча ми намагаємося відволікти один одного від сумних думок, тому що обидві вже божеволіємо від відсутності новин.
Собаки сплять по своїх місцях і я теж збираюся поспати, треба відновлювати сили.
Буде новий день, сподіваюся на добрі новини, хоча кожного разу боюся прокинутися в іншій реальності.
3 березня 2022. 8-й день війни
Ніч пройшла. Спала в приміщенні норм, з 10 до 1 ночі, потім до 3, до 5.
З третьої ночі почалися вибухи. Зв’язку так само немає і це найстрашніше.
Тиша. Ніколи не думала, що тиша теж може лякати.
Вийшла на балкон. Місто темне до чорноти. Хоч поодинокі вікна трохи світяться. Люди ще не зрозуміли всю серйозність ситуації.
Зранку пішов невеликий дощ. Не було щастя, всі кинулись до водостічних труб набрати воду. Я вмилася дощовою водою, набрала пару невеличких ведер. Дощ змінився мокрим снігом, вода набиралася дуже повільно.
Погодувала пташок на вулиці і на балконі. Незважаючи на постійні вибухи, апетит в них гарний.
Підмела в під’їзді, бо там хтось розбив пляшку і скло розсипане по підлозі… Молюсь, щоб з’явився зв’язок.
Десь о 13 гул, знов літак, дуже близько. 13:20 знову тиша, чула, як їздять машини по проспекту.
4 березня 2022. 9-й день війни
Ніч була страшна.
21:18 − 23:50 − дуже сильні бабахи. Ми залишалися в ліжку.
О 8-й ранку почалося пекло. Гради, арта і все дуже близько. Всі одяглися… Ми побігли до підвалу з ковдрами і сиділи при вході. Годину, дві, не пам’ятаю.
Ми молилися. Страшно, дуже страшно. Прильоти все ближче. Потім ми почули отвєтку.
Коли все стихло, Оксана запропонувала піти до Саші з першого поверху. Саша спокійний, як удав. Запропонував борщу, пройти в квартиру. Ми відмовилися − який борщ?!
Кинули ковдри під входом і сіли там. Саша зробив нам чай. Згодом стало тихо. Я побігла додому вивести собак. Знову обстріл, але не так гучно.
9:38. Собаки нагодовані, сплять. Я пишу замітки і молюся.
Коли виводила собак, чоловіки сказали, що прилетіло в "Зеркальний" за півкварталу від нас.
Відкрила холодильник. Там було +13, витягла сир, яйця, молоко. Винесла все на балкон, там поки холодно.
На обід вирішила зробити різотто, тому що Оксана купила мідії в олії, морозилка ще трохи тримала холод, і я її не чіпаю.
17:15. Прийшла сестра з собакою, розповіла, що снаряд потрапив в дах нашої школи і поруч з нашим будинком, там, де гуляємо з собаками.
19:29. Було дуже гучно. Зробили собі спальне місце між ванною та коридором. Сподіваюсь, все буде добре.
5 березня 2022. 10-й день війни
Третій (здається, що третій) день без світла і без зв’язку… Ніч пройшла відносно спокійно, хоча майже не спали. Вночі чули літак і міномети. Сьогодні вже точно потрібно розібрати морозилку.
13:55. Сусід сказав, що на стадіоні ловить МТС. Я побігла туди і подзвонила Р. Він сказав, що є "зелений коридор", і треба терміново від’їжджати. Побігла до сестри в сусідній будинок, сказала, щоб збиралися.
Потім поїхала до батьків. Мамо з татом однозначно сказали, що залишаються вдома, повернулася додому, щоб зібрати їм продукти та воду, загрузила це все в машину і поїхали до батьків.
Все кільце пр. Миру, починаючи з театру, заповнено машинами, на машинах білі стрічки, написи "діти". Машини стоять в три смуги, довелося об’їжджати через Грецьку та Миколаївську. Все дуже швидко, бігом, бігом…
Того разу ми не виїхали, "зеленого коридору" не було. Ми переїхали до батьків, вся родина зібралася разом після невдалого виїзду.
6 березня 2022. 11-й день війни
Ввечері вчора було відносно спокійно. Тільки зібралися вивести собак, почало бахкати, дуже сильно.
Зараз ніч починається десь о 19:20.
Темно, свічки, фонарики економимо…Крізь сон чула, як встала мама. Мама являє собою просто зразок непохитності та оптимізму. Вчора заявила, що в неї орхідея випустила бруньки і що сьогодні день смерті Сталіна, це означає, що все буде добре. А ще що вона пережила вже одну окупацію, їй ледь було три роки, а тепер їй 83, переживе ще одну. Дякуючи всім, ми не в окупації, ми в блокаді.
Зв’язку немає.
Поки було відносно тихо, ми рвонули до себе, щоб забрати залишки продуктів, ковдри, ліки. Їхали по пр. Миру. Біля театру стоять машини та мази, "гепають" на "зелений коридор".
В новинах вже говорять про блокаду Маріуполя та гуманітарну катастрофу. Що роблять "зелений коридор", а вони бахкають. Я сумніваюся, що коридор буде.
Сьогодні сестра зустріла на вулиці бабусю на двох милицях. Її будиночок розбитий, вона просиділа в підвалі дві доби і не їла. Сама винесла їй гречаної каші з м’ясом, сало, але це не варіант, їй потрібно туди, де буде якась їжа, прихисток, але я такого не знаю.
Економимо воду (не головне) − і питну, і технічну. Сорі, але я намагаюся менше їсти, щоб менше ходити до туалету.
Я перейшла на 1 прийом їжі, не п’ю зелений чай та каву. Погано тільки, що іноді починає кружитися голова, а я ж водій, тому потрібно бути у формі.
На телефоні 38% заряду, Powerbank не вмикаю, економлю. Невідомо скільки буде тривати блокада…
14:20. Бахнуло так, що все затремтіло (здалеку, але страшно, що кінець)…
В напрямку АС-2 поповз стовп чорного диму.
Вийшла на татів балкон, поодинокі прохожі і символ надії − машина з синьо-жовтим прапорцем.
Допомагала на кухні мамі. В нас була скумбрія свіжоморожена, почистила її… Шо-шо, а їжа в нас є.
Подивилась у вікно. Там скрізь хмари промінчики сонця, що сіло за хмари, яскраві-яскраві. Нам головне протриматися, нам головне – вижити!
17:55. На вулиці сіро, тихо. Підвела очі до неба, а там молодий місяць. Попереду ще одна ніч.
18:15. Вирішила зварити картоплі. Поставила воду на пічку, звернула увагу, що газ дуже слабкий. За 10 хвилин газ згас.
Якщо газу не буде, то це справжня гуманітарна катастрофа. Буду сподіватися на краще.
7 березня 2022. 12-й день війни
1°С.
Ніч була страшна. Я лягла рано, тому що темно, холодно, і поки тихо, треба відпочивати.
О 20:30 почався обстріл спочатку як завжди, а потім був ад. Ми всі зіскочили з ліжок, притащила табуретки, сіли під опорною стіною в коридорі. Шість людей та три собаки. Так страшно мені ще не було ніколи.
0 21:09 все затихло. Ми з півгодини чекали, посиділи в коридорі. Потім вирішили все-таки лягти спати. До ранку було тихо.
Наснилось, що там досі світло, а ще що Кейт та Ден (колеги Ганни − УП) захворіли на ковід і приїхали до мене. Ден приготував привітання з 8 березня. Вийшов геть обвішаний своїми м’ясними виробами, подарував мені шматок… З чого б такі сни?
Сестра встала рано, вона взагалі практично не спить.
О 7:30 я пішла прогуляти малу собаку і розвідати, чи є вода. За водою стояла черга. Багато чоловіків, молодих, ніхто і не збирався захищати своє місто. Вата це, відверті сепари. Розповіли куди ще прилетіло, де стояли військові, "постояли та вийшли, а не бомблять".
Про сварки в черзі я писати не буду…
Воду набирають з глибокого колодязя. Чоловіки тягнуть відро, а потім переливають в тару, яку приносять люди. Зробила пару фото.
В дах нашого будинку, тільки через два під’їзди, влучив снаряд. Вибиті шибки, частина даху, рами. Зробила фото.
На вулиці сусіди почали палити костри для приготування їжі. На сусідньому вогні я зварила собі каву. Весь час ходимо збирати хмиз, назбирали велику кучу.
Зустріли Олега, він зібрався на евакуацію, потім повернувся. Розповів, що евакуації не буде, не домовилися. З вікна мені добре видно довгу чергу до театру, там чекають на "зелений коридор".
Раптом в двір заїхала воєнна машина, з неї вискочив хлопець в повному екіпіруванні, побіг нагору, дуже швидко повернувся.
Сказав, що сьогодні буде дуже гаряче, щоб не займали верхні поверхи, сказав, що тримаються, і дуже швидко поїхав.
16:00. Очікування обстрілу − страшно. Мама тримається дуже міцно, весь час нас заспокоює, каже, що все буде добре.
8 березня 2022. 13-й день війни
−2°С.
Ніч пройшла відносно спокійно. Я спала на вході в під’їзд, повністю вдягнена, зняла тільки ботинки. Навіть не змерзла, тільки кінцівки ніг.
Ввечері бахало але не так, щоб дуже. Десь пів на сьому встала, вирішила піднятися в квартиру, бо дуже хотілось до туалету.
Подивилась у вікно, а там сніг і мороз… Татуся відправила зробити костер. Я заварила каву в турці. Вова варить гречану кашу.
Тепер вже чітко розумію, що "зеленого коридору" не буде.
Якась тітка йде з букетом тюльпанів.
День пройшов в роботі, сніг з даху перетворився на воду, ми цілий день її збирали з водостічних труб, воду виливали в ванну, робили стратегічний запас…
Хтось сказав, що люди розбирають на дошки огорожу ковзанки, яка досі стояла за театром, звичайно без льоду. Я змусила родичів піти по дошки.
Десь о 15:20 ми почули гул літака, а за кілька хвилин він скинув бомбу десь східніше.
Потім все затихло і люди повернулись до своїх занять.
Хвилин за п’ять хтось крикнув "літак, обережно", і ми почули новий вибух… Горіти вам в аду, тварі!
В квартирі +11. Це якби й добре, можна не хвилюватись за продукти.
Вчора тато давав мені книгу Ореста Субтельного. Почала її читати.
9 березня 2022. 14-й день війни
Татусь подарував мені дідов Parker, щоб вела їм свої записи…
На куті біля "Браво" побачила шеренгу роздягнених мародерів. До речі, про мародерів. Сьогодні вранці бомбанули "Вина мира" і зранку ми спостерігали народ, який почав тягнути елітний алкоголь повз наш двір. Потім приїхала поліція, нікого не пускала, щось брала собі. Один з роздягнених хлопців виявився з 5-го під’їзду. Потім батьки принесли його одяг.
Вдома все норм. Поки варила суп, двічі прилітав літак, знову скинув снаряди… кидали все і бігли до під’їзду. Потім поверталися до буденних справ.
10 березня 2022. 15-й день війни
−7°С.
Вчора в новинах о 8:20 було включення Анни Романенко, вона розповідала страшні речі, що вчора літак скинув бомбу на пологовий будинок та дитячу лікарню і там багато загиблих, поранених… Жорстокість росіян не має меж. Я сподіваюсь побачити, як вам всім винесуть смертельний вирок!!!
Всю ніч тривав обстріл і зараз о 8:34 − обстріл продовжився.
14:46. Весь час йдуть обстріли. Готували їжу, знову літак скидав бомби…
Незважаючи на вибухи, вулицею ходять одинокі перехожі, їздять машини. Бачила машину Червоного Хреста, вона поїхала в напрямку церкви. Цілими днями молюся за військових. Господи, допоможи і збережи їм життя.
Цілими днями ми повторюємо як мантру: "Нам треба вижити. Нам треба вижити. Нам треба вижити. Нам треба вижити. Нам треба вижити".
Пробую займати себе різними справами, а в голові одна думка: "Нам треба втримати Маріуполь!". Дайте нам допомогу.
Вірю, що допомога приїде. Може, нарешті приїдуть стінгери.
11 березня 2022. 16-й день війни
−7°С, в квартирі +9°С
Бомбить не дуже сильно, але довго. Вночі знову випав сніг і мороз продовжує нас холодити. О 7:30 вилізла зі свого теплого лежбища, повела гуляти собак, мала стала погано терпіти. Після повернення знову залізла до спальника.
Поснідала сиром зі сметаною і вишневим варенням. Традиційна кава в турці.
Вирішила сходити додому, забрати залишки продуктів,туалетний папір і механічний тонометр.
Туди йшла по пр. Миру. Пам’ятник Куїнджи цілий, на проспекті груди землі, шматки дахів, скло. Практично всі магазини пограбовані, на деяких написи "Пусто", на дорозі лежить манекен, жахливе видовище, зранку може здатись, що це людина.
По відкритому простору йти стрьомно.
Магазин елітної косметики на куті повністю зруйнований, весь асфальт в склі. Да, ще Гіпромез (інститут із проєктування металургійних заводів, найвища будівля міста – УП) повністю без скла, на даху український прапор.
Суцільний жах. Снаряд втрапив в маленький магазин, зачепив частину дитячої поліклініки. Нашої красивої сучасної поліклініки більше нема.
Далі побачила те, що залишилось від ДКДП (дитяча консультативно-діагностична поліклініка – УП). Пряме влучення. Обшивки нема. Взагалі нічого немає, тільки бетонний каркас.
Будинок №84 по Миру, який виходить на Осипенка, практично без вікон.
В мене тільки розкрило бетонні шибки вибуховою хвилею та в кімнаті Данила вирвало шмат з рами.
Зібрала речі і потопала до батьків.
До Казанцева по Соборній за грецьким консульством в провулку стояла машина водоканалу і люди в черзі за водою.
Весь час йшли обстріли, літак кидав бомби. В ці моменти я зупинялася, нахиляла голову, була готова впасти на землю, очами вибирала місце, щоб поруч не було спалених вікон.
Спочатку ти чуєш свист, а потім вибух, це жахливо. Торби дотащила з великим трудом і просто впала від втоми.
Біля "Вин миру" побачила поліцейських. Перше і головне питання: "Як обстановка?". Сказав: "Не хвилюйтесь, в місто вони не сунуться, да, будуть обстрілювати та бомбити. Виїжджати небезпечно, обстрілюють, свою родину я не вивіз, вони також у підвалі".
Обняла його, подякувала за оптимізм.
12 березня 2022, 17 день війни
−7°С.
Наснилося багато снів − як я збиралась до оперного театру і не могла знайти чоботи. Ще Даня наснився, не такий як зараз, а менший. Наснилось, що наш будинок перенесли, і що війни немає.
Весь час тривав обстріл.
Послухали новини. Верещук знов розповідала про "зелений коридор" Маріуполя і про гуманітарний вантаж, але ми це вже чуємо не перший день. Також почула, що рускіе захопили Запорізьку АЕС. Тварі, ненавиджу!
Скільки можуть протриматися мої батьки? На їх страждання не вистачає сил дивитись.
Чула, що зола чудово відмиває жир. Набрала її в пакет з-під "Львівської" кави, чого-чого, а золи скрізь дуже багато і чудово відмила каструлю.
Із хорошого: приїхали копи і розповіли, що наші збили російський літак і взяли у полон льотчика.
До речі, всю ніч молилася, щоб збили літак і така новина сьогодні! Буду продовжувати, думки матеріалізуються.
Ще головне, щоб Путлер здох. Мені здається, стільки людей посилає йому прокльони, що довго він не має протягнути.
13 березня 2022,18-й день війни
−6°С.
Обстріл почався десь біля першої ночі і триває досі. Орки як показилися, лупасили з усіх видів арти.
Саша розповіла, що головпоштамту вже нема, хоча два дні назад я там проходила і все було на місці.
Поки готувала на вулиці, дуже потішила розмова з сусідами. Я їх не знала, але вони цілком "наші" і той, що молодше, говорив про відновлення міста і як нам допоможе весь світ.
Той, що старший, проклинав льотчика, що декілька раз пролітав над нами.
Потім приїхала поліція, сказали, що бої по периметру міста, що на 23 км стоять штук 10 танків підбитих. Що вони заходили і на територію 2-ї лікарні, але бояться "ближнього боя" і обсираються (не дослівно)
Що нам потрібно потерпіти, на що ми всі відповіли, що згодні.
18:33. Сильні вибухи. Такі сильні, що шибки на вікнах задрожали. П’ю татову медовуху і не п’янію.
14 березня 2022, 19-й день війни
−7°С.
Ранок зовсім недобрий. О 6-й почався інтенсивний обстріл. Будинок здригався, обстріл тривав біля 3 годин. Зараз із вікна я бачу чорний дим.
Ліворуч біля Театральної площі стоїть цистерна з питною водою, черга велика, але не на години.
Попереду літня пані- розповіла про їхній будинок по Італійській, що був побудований на початку 20-го сторіччя. Що стіна там 1 метр товщиною, її бабуся розповідала, що в цьому будинку жив перший дантист Маріуполя і в нього був найкращий виїзд.
На машині з водою хтось прикрепив записку, її зміст торкає до сліз: "Ми выбрались с левого, сейчас на Кировском у Наташи. Мама!!!"
16:53. Пішов град.
Ввечері прийшов Андрій і сказав, що його друзі вирвалися з міста, самі – стихійною колоною…
***
На цьому щоденник Ганни Котельникової обривається.
Якимось дивом вона виїхала з міста. 225 кілометрів із Маріуполя у Запоріжжі зайняли у неї 16 годин.
"Виїхали спонтанно після чергової жахливої ночі, – розповідає Ганна. – Напередодні сусід сказав, що буде колона від драмтеатру. Я вранці пішла до театру ще до того як його розбомбили. Побачила людей, які збираються їхати з міста, побігла додому і сказала, все, ми збираємось і виїжджаємо. Шість людей і три собаки зі мною.
Стали в хвіст цієї колони. Зв’язку не було, він з’явився лише в "сірій" зоні. Там прочитала новини і дізналася, що цього дня нібито був "зелений коридор". Нам пощастило. Ми про це не знали, просто ризикнули".
…3-го лютого в Ганни був день народження. Син з дівчиною подарували їй орхідею, про яку вона давно мріяла.
Її орхідея залишилася вдома в Маріуполі.
P.S. Коли матеріал вже вийшов на сайті, мені написала Ганна Котельникова: "Вчора ввечері подзвонив сусід, з яким ми разом виїжджали, і сказав, що в будинок батьків, де ми жили в ці дні, було пряме попадання і він повністю знищений, згорів до першого поверху".
Михайло Кригель, УП