В одному з центральних районів Львова 20 квітня офіційно відкрили модульне містечко для переселенців. Воно розташоване на вулиці Уласа Самчука на території Стрийського парку.
Модульне житло дуже компактне – один будинок має лише 6 на 2,5 метри площі. Він розрахований на 4 осіб: тут є два двоповерхові ліжка, обігрівач, шафа, полички для дрібниць. Туалет і душ – на вулиці.
"УП.Життя" дізнались, як живеться переселенцям у модульних будиночках із "частковими зручностями".
Сегрегований особистий простір
В урбаністиці є термін "сегрегація". Він означає відділення чогось конкретного від загального, можливо – з певною ізоляцією. Прикладами були Донбас та Луганськ, які відділили сірою зоною; новомодні ЖК серед хрущівок, чоловічі й жіночі перукарні, а в історичній ретроспективі – це концтабори та гетто.
Нині історія робить кульбіт у часі та повертається до сучасної України з житлом для тимчасових переселенців.
Модульне містечко знаходиться за парканом, який відокремлює його від світу. Дверей до нього немає – вхід вільний, але чужинці на територію не заходять. Психологічне відчуження жене якомога далі та не мотивує перетнути умовну межу особистого простору.
Будинки схожі вантажні контейнери з дверима та вікнами, – у когось може були схожі на городах чи дачах. Усі 88 комірок тимчасового житла умовно поділені на 3 секції та марковані літерами латинського алфавіту – А, В, С.
У дворику А стоять модні металеві різнокольорові стільці, мов у хіпстерській кав'ярні. У дворику В мешканці пишаються "клумбами" з піддонів, а у райончику С є маленька квадратна лавка зі столом. Вона розрахована не більше як на одну сім'ю, але й замість неї тут лише тарілка з сухарями для пташок. Проте набагато яскравіша риса третього району – неймовірно гучна витяжка дорогого ресторану Kilinsky, який стоїть "спиною" до модульного житла.
Містечко розраховано на 350 людей, але мешканців тут відверто більше, бо багатодітним сім'ям часто дають лише одну комірку, незалежно від кількості дітей.
"Напроситися" в гості та вдертися в урізаний та куций особистий простір не дозволила совість. Але ті декілька відкритих дверей підтвердили інвентарний опис: ліжка, тумба, шафа.
Між будинками не бігають та не сміються діти. Немає відчуття згуртованості, двору чи того, що навколо вирує життя – воно застигло і закрилося у кількох квадратних метрах. Немає й політики відкритих дверей чи добросусідства – люди спілкуються уривками фраз.
Свобода підйомів та відбою
У перших відкритих дверях стоїть жінка з віником та тазом. До неї ластиться чорний пес, якому вона категорично забороняє виходити з будинку. Це – Надя, багатодітна мама з Харкова. Вони з чоловіком та 5 дітьми виїхали спершу до Лозової, а згодом – потрапили у Львів.
Кілька тижнів вони та ще 5 сімей жили у клубі дитячої творчості. Надя каже, що там були плюси й мінуси. Зокрема, була пічка, тож можна було щось приготувати, але усі мали підлаштуватися під єдиний режим сну та бадьорості.
– А ще там був туалет із ванною в одному приміщенні. Проте тут – ліжка, свій простір, свобода підйомів та відбою. Так, це металевий контейнер, тож дуже чутно кожен шум та стукіт. Але не холодно – є обігрівачі, – запевняє Надя.
Вона жартує, що якщо закрити вікна, то можна влаштовувати сауну.
До розмови крім гучної витяжки приєднуються дві літні пані.
– А "туалетні" лише такі? – питає Валентина з Краматорська, жінка в рожевій куртці років 70. Вона спирається на клюку і посміхається яскраво підведеними червоними губами.
– Так, тільки такі.
– А то я собі уявляла, як у парку, знаєте, зелені та сині кабінки.
– Ні, у нас все теж у модулі.
– О, то це ж люкс! Хоча навіть ті, що у парку, для мене вже є розкіш. Ми живемо в школі, там у туалеті по щиколотку сечі.
– Але ж тут теж не сама чистота виникає – ми по графіку щодня прибираємо.
– Звісно, – знизує плечима Валентина.
– А як з харчуванням? – питається 85-річна Люба.
– Поки дають талони на 1 прийом, але там повне меню, тож думаю на обід й вечерю вистачить.
– О, а нас годують як на убій! Три рази на день м'ясо, завжди гречка або рис. То ми все не з'їдаємо, бо порції величезні. Нам вже набридла та ресторанна їжа, чогось простого хочеться.
– Ну от і подумаємо, чи треба нам сюди, – додає Валентина. – А ще я бачила, вам пралки привезли?
– Так, облаштовують потроху. Ми коли заїхали, нам все видали для життя – постільне, ковдри, подушки.
Літні пані вже гублять фокус уваги та вирішують, в який бік їм йти – на тролейбус чи автобус. Інтерес до розмови втрачає й Надя. Вона посміхається, знизує плечима і показує, що їй час йти.
Пошукайте собі шкарпетки
Модульні райони розділені будівлею Сенсотеки – унікального інклюзивного бібліотечного простору. На початку війни тут прихистили переселенців, але після завершення опалювального сезону вони покинули бібліотеку.
– Так, тут було тепло, поки тривав опалювальний сезон. А як він завершився – люди роз'їхались хто куди. Хтось у корпуси політеху, дехто – у модульні будиночки, а хтось – в Італію. Коли зал звільнився – завезли гуманітарку, – розповідає бібліотекарка Ірина.
Вона додає, що роботи з переселенцями додалось, бо крім безпосередніх обов'язків, треба ще й контролювати хто скільки бере речей, а в обід – наводити лад серед коробок з секонд-хендом.
Іра пропонує кільком відвідувачам пошукати собі шкарпетки. Її голос лине м'яко та турботливо.
– А є труси? – запитує немолодий чоловік, трохи більший середньої комплекції.
– На вас не бачила, хіба менше є, але шукайте. От шкарпетки точно є, – запевняє Ірина.
– О! – Протяжно і задоволено говорить він. – Де?
Бібліотекарка рухом вказує на куточок з коробками: їх перебирають та перекладають по кілька разів на годину.
У залі з секонд-хендом хтось відкриває піаніно та починає грати ліричну мелодію. Заходить декілька відвідувачів у домашніх капцях на шкарпетки. Більшість з них приходить за одягом не вперше.
Чую, як літня пані оголошує своїй сестрі, що хоче знайти зимову куртку. Хоча у Львові наприкінці квітня вже все крокує до літа, а температура поступово зростає.
– Зимового одягу вже ніби не тре, але люди беруть, – пояснює Ірина. – Бо хтось заради розваги, а хтось приїхав в одних штанах й куртці. А дехто набирає за звичкою чи на халяву.
Бібліотекарка додає, що попри склад для секонду, тут все одно видають книжки та проводять заходи. У ці дні видача речей призупиняється.
– Заходи? – здивовано питаюсь.
– Так, було свято для діток за підтримки італійського уряду. Тут були й конкурси, і бульбашки, і аніматор. Навіть розписки бувають.
Як буде летіти – відійду вбік
Сонце ховається за хмари, модульне містечко стає більш похмурим. У секторі В закриті усі двері. Це пояснює, чому люди тут рідко заводять нові знайомства навіть із сусідами за стінкою. Натомість – поринають у невеликий особистий простір, який в умовах нових реалій – за щастя.
А ще мешканці радіють тому, що ловить мобільний зв'язок, розказує Лариса. Вона, чоловік та 4 дітей тільки тільки-но заїхали у нове помешкання.
– Тут нормально у порівнянні з тим, де зараз кошмар. Ми з Луганської області, село Рубіжне. Модульний будинок – набагато краще за підвал. Дивіться: клумбочки є, прибрано, харчування є. А головне – небо чисте і не стріляють, не літає.
– Але ж бувають сирени.
– Ага, тут люди бояться сирен. Повірте, ми їх не боїмося.
– А де бомбосховище найближче знаєте?
– Не знаю.
– А як буде летіти щось?
– Ну то треба відійти в бік, і най летить, – жартома каже Лариса.
Вона дивиться на одного зі своїх синів і додає: "тут ж навіть душова є!"
– Бо розумієте, як сидиш місяць в підвалі, вмієш купатися з "півтарашки". А от якби не було цього містечка – то де, як, що? В школах не краще… Там парти. Ми в підвалі більярдні столи зсували, лавочки. Матраців і подушок навіть не бачили. Там про то ніхто й не думає. Там усі моляться, аби не потрапило у твій підвал й не рознесло б все… А тут – навіть інтернет протягують.
Вона знизує плечима, ніби не вірить у те, що це все стало її новою реальністю. Жінка дивиться у даль з невимовною тугою та сумом. Навіть новий будинок не замінить їй втрат від війни.
Ми втомилися бігати
По модульному районі крокує пані, в рухах вона тримає яскраво-зелений таз. Це – Таня. У неї відкритий погляд і навіть проступає посмішка. Серед мешканців цього містечка помічаю таке вперше.
Вона живе разом з мамою, сестрою та двома дітками. Тетяна родом з Маріуполя – там жили й її рідні. Але вона кілька років тому переїхала до Харкова.
– Ми виїжджали з Харкова, як у фільмах показують: на підлозі у кузові пересувної лабораторії з маленьким віконцем позаду. Як тюремний автобус, знаєте? – сміється героїня. – Мій чоловік займався дорогами, тож його компанія завдяки цьому бусу проводила певні дослідження.
Коли страшно зовсім стало в Харкові, пробратися на вокзал було нереально через тисняву та регулярні обстріли, чоловік вивіз нас у цій лабораторії на колесах. Він фактично "погрузив" мене, нашу доньку, кількох друзів і ми як біженці – а ми ними є – разом їхали до Львова. На дорогу пішло 5 діб через комендантську годину та затори.
Але я рада, що не побачила всього жаху, який побачили мої рідні.
Коли Таня приїхала до Львова, вона не знала, чи живі її родичі в Маріуполі. Вони просиділи місяць у підвалі без зв'язку і дивом лишилися живі.
– Їх російські "викурювали" газом з підвалу, обстрілювали з вогнемету, намагалися підірвати підвал. Чомусь саме цей підвал здавався окупантам стратегічним. Коли всі спроби закінчилися безрезультатно, російські військові запропонували людям таки вийти, погрожуючи тим, що закидають гранатами.
Вони вилізли та були готові до того, що їх розстріляють. Поставили до стіни, та й чекали. Але окупанти почали морально знущатися, насміхатися.
Жінка зазначає, що це були не військові зовсім – дурні малолітки. Ледь повнолітні особи, яким видали зброю, і через це вони почувалися всемогутніми. А ще, зазначає Таня, були й буряти. Усю ту "армію" вона називає одним словом – "цирк". Каже, навіть мама з сестрою не до кінця розуміли, чи це реальність, чи якийсь злий жарт.
– Потім їх намагалися вивезти до Нікольського, а звідти – до Ростова. Їм пощастило вдруге – вдалося втекти від фільтрації, ще й на бік України. Мама повернулася щось запитати у людей навколо щодо місць в автобусі чи щось таке, аж ось виник нізвідки чоловік якийсь. Він запитав: "Вас до Бердянська відвезти?".
Через пару днів вони вже дісталися Запоріжжя, потім потягом – до Львова. Мамі, сестрі та племінниці Тетяни дуже пощастило так швидко виїхати з окупованої території. Бо низка знайомих мінімум тиждень чекали зелених коридорів з Бердянська, а когось обстрілювали в дорозі.
– Де найближче укриття знаєте?
– Так.
– А ви туди...
– Ні! Ми втомилися бігати. Коли приїхали після довгої дороги нарешті у Львів в першу ж ніч – повітряна тривога. Я лежала й думала: чесно, нехай же нарешті приб'є. Набридло вже, чесно.
Жінка не намагається порівняти дім, в якому вона жила з тимчасовим житлом. Бо пошепки каже, що вертатися нема куди. А тоді оптимістично додає:
– Дуже добре живеться, гарна адміністрація, турботливі люди. Здається, що вони від світанку до заходу сонця покращують наше життя.
Нас тут багато, й у кожного свої потреби. Усім не догодиш, але критично невдячних не зустрічала. Щодня приходять волонтери, чимось пригощають. А годують як?! Дають талони на обіди в трапезній – там так смачно! А ще навіть культурна програма є. Ось нещодавно створили Telegram-канал з подіями. То дитяче свято організують, то лекцію імунолога.
У розмові Таня зізнається, що була дуже упереджена стереотипами про російськомовних у Львові.
– Я виросла у російськомовній сім'ї, моя дочка – теж. У Харкові у садочки з ними максимум віталися та прощалися українською. Але тут я намагаюсь говорити з нею якомога більше, вона чує багато пісень, як спілкуються інші діти. Найбільше її захоплюють військові. Коли вона проходить повз них, то тихенько каже "Слава Україні". А в розмові називає їх героями.
На прощання вона з широченною посмішкою каже: "Все буде Україна" і вертається у модульний будиночок до рідних.