Наступні тижні будуть вкрай небезпечними. Енн Епплбаум — про те, навіщо Путін посилається на найкривавішу еру СРСР і що має зробити Захід

 

Війна в 

Україні досягла поворотного моменту. Російські війська, що вторглися в країну з півночі, півдня та сходу, зараз майже не рухаються. Вони атакують школи, лікарні, багатоквартирні будинки, але не контролюють навіть місця, які займають. І не дивно: співпрацювати з окупантами охочих мало. Переважна більшість українців, понад 90%, вважають, що переможуть російських загарбників. Українська армія відмовляється здаватися навіть у містах, що сильно зазнають бомбардувань.

Російські стратеги очікували, що завоювання України триватиме трохи більше шести тижнів. Понад половину цього часу вже минуло. Має бути ендшпіль, момент, коли конфлікт припиниться. Українці та демократичні держави, які підтримують Україну, мають працювати на досягнення цієї мети. І метою тут не має бути перемир’я, хаос, рішення підтримувати тліючим український опір протягом наступного десятиліття чи клятва «знекровити Росію», або ще щось, що продовжить бойові дії і нестабільність. Цією метою має стати перемога України.

Перш ніж чогось досягти, треба собі це уявити. А у цій війні перемогу уявити не важко: Україна залишається суверенною демократією, яка має право обирати своїх власних лідерів та укладати власні договори. У Києві не буде проросійського маріонеткового режиму, не буде потреби у тривалому українському опорі, не буде продовження бойових дій. Російська армія відступає через кордони. Так, ці кордони можуть бути іншими, Україна може проголосити нейтралітет, але це мають вирішувати українці, а не хтось диктувати ззовні. Можливо, знадобляться міжнародні миротворчі сили. Що б не сталося, Україна має мати вагомі підстави вважати, що російські війська швидко не повернуться назад.

явіть собі наслідки такої перемоги. У Вашингтоні більшість людей давно вважають, що Україна є частиною регіонального конфлікту і що Україна є частиною території, яка хвилює росіян більше, ніж нас, і завжди буде так. Але це не так. Українці, і особливо їхній президент Володимир Зеленський, зробили свою справу глобальною, стверджуючи, що вони борються за комплекс спільних ідей — за демократію, але також і за форму громадянського націоналізму, заснованого на патріотизмі та повазі до верховенства права, за мирну Європу, де суперечки вирішуються інститутами, а не війною, за опір диктатурі. Зеленський нагадав американцям Перл-Харбор. До німецького парламенту він звернувся із фразою «Ніколи більше» — і сказав депутатам Бундестагу, що у світлі жорстокої війни в його країні ці слова тепер «нічого не варті». Європейський парламент він закликав «довести, що ви справді європейці» і прийняти Україну до Євросоюзу.

Ці тези дієві, тому що говорять про принципи, які об'єднують більшість європейців, американців та багатьох інших людей по всьому світу, нагадуючи їм про те, наскільки найгірше всім жилося в кривавому минулому, і наскільки гірше може бути в майбутньому, якщо ці принципи перестануть бути значущими. Слова, які використовує Зеленський, також впливають, адже вони вірні. Перемога для України справді буде перемогою для всіх, хто вірить у демократію та верховенство права. Громадяни існуючих демократій та члени демократичної опозиції в Росії, на Кубі, у Білорусі та в Гонконзі — всі будуть натхнені. «Їхня боротьба — це наша боротьба», — сказав мені один венесуельський знайомий минулого тижня. Будуть також зміцнені інститути, які захищають держави, які втілюють ці ідеї, насамперед Євросоюз і НАТО.

Слова Зеленського знаходять відгук, тому що росіяни також надають цьому конфлікту великого значення. Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров нещодавно заявив, що ця війна змінить світову політику: «Те, що відбувається зараз у світі, звичайно, це не тільки та й не стільки про Україну, це про спроби сформувати новий порядок». Подібно до того, як Сталін, після закінчення Другої світової війни заявив «Кожен нав’язує свою власну систему настільки далеко, наскільки може просунутися його армія», Путін планував, щоб російська армія нав’язала автократичну, клептократичну політичну систему Росії по всій Україні.

Вже зараз окупація Росією деяких східноукраїнських міст нагадує радянську окупацію Центральної Європи наприкінці Другої світової війни. Державні посадові особи та громадські лідери — мери та поліцейські, а також депутати, працівники музеїв були заарештовані і з того часу їх ніхто не бачив. Цивільне населення зазнає невибіркового терору. У Маріуполі влада повідомляє, що громадян насильно депортують до Росії, так само, як радянська таємна поліція депортувала прибалтів, поляків та інших до Росії після вторгнень 1939 і 1945 років. У разі перемоги Росії ця тактика застосовуватиметься по всій Україні, створюючи масовий терор, масове насильство та нестабільність на довгі роки. І так, якщо ми погодимося з таким результатом, автократи від Мінська до Каракаса та Пекіна отримають сигнал: геноцид тепер дозволено.

Саме тому, що ставки такі високі, наступні кілька тижнів будуть вкрай небезпечними. Путін зробить усе можливе, аби посіяти страх. Минулого тижня він заявив, що «російський народ завжди зможе відрізнити істинних патріотів від зрадників і просто виплюне їх, як мушку, що випадково залетіла в рот», далі сказав, що Росії потрібно «природне та необхідне самоочищення суспільства». Вживши слово з коренем «чистка», — термін, який Сталін використовував під час замовлення ліквідації своїх ворогів, Путін навмисно посилається на найгіршу та найкривавішу еру радянської історії, щоб уникнути навіть натяку на внутрішню опозицію. Він щойно відкинув 30 років економічних завоювань, 30 років російської інтеграції із зовнішнім світом, 30 років інвестицій, щоб повернути час назад до епохи його молодості — епохи, яку більшість росіян вже не пам’ятають і мало хто бажає її повернення. Схоже, що Путін упевнений: лише підвищений рівень страху завадить росіянам протестувати, як тільки вони зрозуміють, що сталося з їхньою країною. Можливо так воно і є.

Путін та його пропагандисти натякають на хімічну та ядерну зброю з тієї ж причини. Вони хочуть, щоб інші, особливо американці, боялися наслідків своєї допомоги Україні. ( …) Про це ж і пост у Telegram експрезидента РФ Дмитра Медведєва, нинішнього поплічника Путіна. Цей пост сповнений образ США, завуальованих погроз і містить стару «пісню» про те, що «у Польщі мріють забути … про тих радянських солдатів, які перемогли фашизм, вигнали окупантів із польських міст і не дали їм висадити в повітря Краків, звільняли в’язнів Освенцима і Майданека». Серед іншого Медведєв натякнув, що Польща може стати наступною. Про це свідчить і недавній удар російськими ракетами по Яворівському полігону, розташованому неподалік польського кордону.

Як має реагувати Захід? Правило лише одне — ми не повинні боятися. Росія хоче, щоб ми боялися — боялися настільки, щоб нас скував страх, щоб ми боялися приймати рішення, щоб відступили, звільняючи дорогу для російського завоювання України, і, зрештою, Польщі чи ще далі — Європи. Путін дуже добре пам’ятає епоху, коли радянські війська контролювали східну половину Німеччини. Але загроза цим країнам не зменшиться, якщо Росія поглине Україну. Загроза зростатиме.

Замість того, щоб боятися, ми маємо зосередитись на перемозі України. Як тільки ми зрозуміємо, що це саме та мета, тоді ми зможемо думати про те, як її досягти, чи то за рахунок тимчасових бойкотів російського газу, нафти та вугілля, військових навчань в інших частинах світу, які відволікатимуть російські війська, гуманітарних авіаперевезень у масштабі Берлінського повітряного мосту 1948 року, або постачати Україні ще більше зброї і більш якісної.

Конкретна тактика визначатиметься тими, хто найкраще розуміє дипломатію та воєнну стратегію. Але ця стратегія має бути ясною. Місяць тому ніхто не вірив, що ця війна матиме таке велике значення, і я впевнена, що багато людей цього не хотіли. Але це так. Тому кожен наш крок має прагнути однієї мети — допомогти Україні перемогти.

«Це не наша війна» — так ми могли говорити три тижні тому. Але вже не зараз.