Микола Йшов Коридором, Як Раптом Побачив Прибиральницю, Яка Мила Коридор. Вона Була Дуже Зсмучена. – Щось Ви Якась Сумна? – Сказав Директор. – Що Сталося. – Та Нічого, – Відмахнулася Галя. – Я Ж Бачу, Що Сталося, – Наполягав Микола. І Галина Розповіла Йому Про Свою Проблему. – Так…Будете Йти Додому, Зайдете До Мене В Кабінет, – Раптом Сказав Він. Закінчивши Роботу Галина Зайшла До Директора. – Ось Тримайте, – Микола Простягнув Галині Якусь Коробочку. Галя Відкрила Її І Ахнула. – Я Не Можу Це Прийняти, – Тільки Й Промовила Вона

Микола Андрійович, директор успішної, хоч і не дуже великої фірми, у піднесеному настрої йшов довгим коридором до свого кабінету. Його фірма займала цілий поверх у офісному центрі. Сьогодні підготують усі документи, і завтра буде укладено дуже вигідну угоду. Фірма буде забезпечена безбідним існуванням щонайменше на два роки.

Прибиральниця Галя мила підлогу в коридорі з таким сумним і пригніченим виглядом, що Микола Андрійович мимоволі звернув на це увагу. Він зайшов до кабінету, зняв дороге пальто, поклав портфель на стіл. Прибиральниця не виходила з голови.

«Та мало що може статися, — умовляв Микола Андрійович сам себе, — син двійку приніс, чоловік образив. Не треба лізти у чуже життя».

 Микола Андрійович спробував зайнятися справами, але не вийшло. Він вийшов із кабінету і з діловим виглядом попрямував у бік прибиральниці. Порівнявшись з нею, він запитав:

– Щось ви сьогодні якась сумна?

Чесно кажучи, він не знав, яка вона буває у звичайні дні, він її не помічав: прибиральниця та прибиральниця, прибирає добре, зауважень немає.

– Все нормально, Миколо Андрійович.

– Так? А сказали таким тоном, ніби ні.

Прибиральниця неохоче посміхнулася:

– Все нормально.

– Так, не обманюйте мене і кажіть, що ж сталося?

– Загалом нічого страшного, історія звичайна на наш час. Через мобільний телефон переживаю. Дочка старша дуже вже хотіла. Купили. Тиждень вона походила з ним, а вчора вчителька всіх дітей виставила з класу, а телефони, у кого вони були, сказала залишити на столах, всього сім штук, щоб діти на перерві більше рухалися, а не стояли біля стінки і не грали в телефоні. Ну, знаєте, там ігри всякі. Повернулися зі зміни, а телефонів і немає. Хтось двері відчинив і телефони забрав. Моя Оленка дуже переживає, весь вечір мене питала: «Мамо, а телефон, можливо, знайдеться?» Втішала, звісно, ​​як могла. Вона маленька в мене, вісім років, забуде той телефон, у неї ще багато буде в житті поганих ситуацій. Просто шкода її, дуже вже вона переживає.

– Це, звісно, ​​неприємно. А вчителька ваша теж хороша. Для чого вона так зробила?

– Ні, вона хотіла, як краще.

– А вийшло, як завжди. Але ви не засмучуйтесь.

– Звісно. Доньку лише шкода.

– Це зрозуміло, – сказав Микола Андрійович і пішов далі до виходу.

«Скоріше за все, — думав він, — їй не лише доньку шкода, а й себе. Не надто багато я їй плачу. Напевно, щоб купити доньці телефон багато в чому собі відмовляла».

Микола Андрійович розвернувся і пішов назад, він мовчки пройшов повз прибиральницю, а входячи до кабінету, озирнувся і сказав:

– Коли ви закінчите, зайдіть до мене.

– Я вже у вас прибрала. Щось не так, Миколо Андрійовичу?

– Ви мене не зрозуміли. Коли все закінчите, переодягнетеся, то перш, ніж йти додому, зайдіть до мене. Добре?

– Добре, – трохи розгублено сказала прибиральниця.

Микола Андрійович сів за свій стіл, на робочому столі монітора відкрив папку із написом «Персонал».

– Отже… Галина Вікторівна Микитенко, 34 роки, освіта середня спеціальна… адреса, домашній телефон… живе одна із двома дочками… Ясно.

Галина зайшла в кабінет директора в осінньому пальті та осінніх чоботях. А надворі зима, грудень місяць.

– Прийшли? – Запитав Микола Андрійович, – добре, ходімо.

На вулиці він спитав:

– У вас середня спеціальна освіта, Галина Вікторівна. Хто ви за фахом?

– Бухгалтер.

– А чому за фахом не працюєте?

– Діти маленькі, нема з ким залишити. Старша до школи ходить, а молодшій лише чотири роки. У дитячому садку місць немає, та й платити за нього мені важко.

– А чоловік, даруйте, де?

– Його не стало два роки тому.

– Зрозуміло. Ну от ми й прийшли.

Вони стояли перед входом у торговий центр. Народу було багато. Микола Андрійович зайшов в один з магазинів електроніки і обрав не найдешевший телефон, але не такий вже й дорогий. Галина здивовано мовчала, спостерігаючи за процедурою покупки.

– Це вашій дочці, — сказав Микола Андрійович, коли вони вийшли на вулицю з павільйону, – звісно, ​​у дівчинки в житті буде багато складних ситуацій, але й щасливі моменти нехай теж будуть.

Галина ледь чутно пролепетала «Дякую» і дуже зніяковіла.

Микола Андрійович посміхнувся:

— До побачення, Галина Вікторівна, до завтра.

***

Вранці у себе в кабінеті Микола Андрійович знайшов тарілку, накриту білою серветкою. Під нею виявилися домашні пиріжки.

Пролунав стукіт у двері, увійшла Галина. У жінки блищали очі, вона помолодшала років на десять.

– Микола Андрійович, спробуйте пиріжки. Ми з донькою пекли. Дякую, донька така щаслива. Ми не знаємо, які ви любите: ці з капустою, ці з картоплею, а ці з повидлом. Їжте на здоров’я.

У грудях Миколи Андрійовича щось ворухнулося, стало дуже приємно, тепло й радісно на душі, подумалося, що якщо на тому світі Господь захоче нагородити його, він відмовиться: він своє вже отримав.