Ганна Петрівна Помітила, Що Її Невістка Зоя Стала Дуже Чепуритися І Бігати Кудись Вечорами. – Зоя, Ну І Як Його Звуть? – Запитала Вона. – Кого, Мамо? – Ну, Того, До Кого Бігаєш! – Ой, Та Ми Просто Гуляємо. Він Приїхав У Гості До Родичів, Випадково Познайомилися. – А Він Знає Про Іванка? – Раптом Запитала Свекруха. – Звичайно, Все Він Знає. Олексій, Так Звали Знайомого Зої, Прийшов У Гості Приніс Кошик Із Ягодами Та Пиріг. Вечір Пройшов Весело. Всі Залишились Задоволені. Та Через Якийсь Час На Порозі Несподівано Зʼявився Чоловік Зої Володя

-Зоя, вам дитину приносити на годування?

-Ні, я ж казала. Відмову писатиму.

Медсестра похитала головою та вийшла. Зоя обернулася до стіни і заплакала. Матусі в палаті переглянулися і продовжили годувати своїх малюків. Зоя приїхала вночі, народила швидко. Хлопчик три кілограми пʼятсот грам, здоровий, гарний. Зиркнувши на нього, новоявлена ​​мати заплакала, тільки не радісно якось.

-Ну, все гаразд, чого плачеш. Хороший хлопець у тебе такий, міцний. Доньку хотіла, мабуть? Нічого, прийдеш потім і за донькою.

-Я залишу його… Не забиратиму.

-Ну ось тобі маєш. Що за причина? Ти, дівко, не вигадуй, час є подумати, це ж твоя дитина, невже не шкода?

Дарина, Зоїна сусідка по палаті, сиділа на лавці із чоловіком у коридорі для відвідувачів. Розповідала, як смішно смикає носиком їхня донька, вони весело сміялися. Зайшла жінка з пакетом, попросила покликати Зою.

Даринка сходила в палату і привела Зою.

-Доню, як ти? Як син? До речі, ім’я вже придумала?

-Немає в нього імені. Нехай нові батьки називають потім, як хочуть. Залишу я його, мамо… Нікому ми не потрібні, одні на всьому білому світі.

Зоя закрила обличчя руками і заплакала. Дарині було незручно бути при такій сцені, вона швидко попрощалася з чоловіком і пішла.

-Ти не одна, дочко, я в тебе є. А Володя негідник, що тут скажеш. Це коханка його намовмла, що дитина не від нього, нагуляла ти, ось він і розізлився. Нічого, схаменеться і прийде. Ось тобі гостинець принесла, їж, молоко щоб ситне було. А сина Іванком назви.

Зоя зайшла в палату і засунула пакет у тумбу. У коридорі лунали дитячі голоси. Зоя вийшла у коридор.

-Це не мій?

-Твій..

-Давайте погодую його.

Медсестра встала і принесла малюка. Він плакав, личко було червоним від натуги.

-Ну, не плач так… Зараз матуся тебе нагодує.

Зоя невміло намагалася прилаштувати дитину. Дарина підійшла та допомогла їй. Дитина затихла, процес пішов. Обличчя Зої розпливлося в усмішці, який же він смішний, цей карапуз, пихкає, старається.

Тепер на кожну годівлю Іванка приносили мамі. Зої подобалося розглядати його носик-ґудзичок, насуплені брівки.

-Зою, це мама до тебе приходила? Приємна жінка така.

-Та ні, це свекруха. Мами не стало, коли я ще була маленька, батько гульбанив, мене тітка виховувала. Потім я вийшла заміж і переїхала до чоловіка в будинок. Добре жили, поки не завів коханку.

Пішов до неї, а мене не хоче знати. Я сама не своя була від такої новини, а тут пологи почалися.

-Куди ж ти підеш з дитиною тепер?

-Свекруха пропонує з нею жити, вона одна, чоловіка немає, син один – і той втік. Вона хороша, добра жінка, завжди до мене добре ставилася.

-Ось і йди до неї, з онуком буде няньчитися, допомога якась. А чоловік одумається і повернеться.

Зоя так і вчинила. Ганна Петрівна допомагала у всьому, внука обожнювала.

Коли Іванку виповнився місяць, з’явився батько. Зої не було вдома, у магазин пішла.

-Мамо, я з Катрусею їду на заробітки, роботу там запропонували. Ось зайшов сказати та попрощатися. І це… Грошей попросити, скільки не шкода.

-Шкода… Ти дружину залишив вагітну, негідник, вона мало дитину в пологовому будинку не залишила… Ех, ти… Немає батька, а то отримав би за такі фокуси… Грошей не дам. У мене онук росте, йому потрібніше, а ти заробиш.

Тут заплакав Іванко, Ганна Петрівна кинулася до ліжечка.

-Що, навіть на сина не глянеш? Копія ти.

-Та який він мені син… Нагуляла його Зойка, навіщо мені чуже.

-Ну й нерозумний ти, Володя. Іди, живи далі собі нерозумно.

Ганна Петрівна вийшла на пенсію, а замість неї взяли Зою на роботу. Іванко пішов у дитячий садок, жили дружно та весело втрьох.

-Ганно, а що ж невістка твоя їхати не думає? Де це бачено, що свекруха з невісткою живе, а сина виставила.

-Мені Зоя дорожча за сина, і онук найулюбленіший. Для них і живу, Віро. А ти свій язик притримала б.

Сусідка Віра похитала головою і пішла далі у своїх справах. Вона щиро не розуміла поведінку Ганни, вже в неї все – інакше було б, синочок був на першому місці завжди. Гультяй, звісно, але мабуть, доля така.

Помітила Ганна Петрівна, що стала Зоя чепуритися, та вечорами бігати кудись.

-Зою, ну і як його звуть?

-Кого, мамо?

-Ну, того, до кого бігаєш… Розкажи, доню, мені ж цікаво.

-Ой, та ми просто гуляємо… Він приїхав у гості до родичів, випадково познайомилися.

-А що ж, знає він про Іванка?

-Звичайно, все знає.

-Ну, приводь знайомитися, нема чого його ховати від мене. Якщо хороша людина, то так тому і бути.

Олексій, так звали знайомого Зої, приніс кошик із ягодами та пиріг, який спекла його тітка. Іванку подарував іграшкову машину та футбольний м’яч.

Вечір пройшов весело, Олексій розповідав кумедні історії з життя, Зоя сміялася, і Ганна Петрівна сміялася до сліз. Провівши гостя, Зоя одразу ж поцікавилася:

-Ну, як він вам? Хороша людина, як думаєте, мамо?

-Хороша, доню… Поважний, цікавий, добре вихований.

І головне, любить він тебе. Достойний кавалер, не проґав своє щастя!

Через місяць Олексій прийшов просити руки Зої у Ганни Петрівни.

-Ви вже будьте спокійні. Жити ми будемо у Львові, там у мене будинок великий. Любимо ми один одного, й Іванко, мені як син. Благословіть нас.

Ганна Петрівна провела Зою з Олексієм та Іванком. Поїхали в місто, обіцяли писати, приїжджати в гості… Як вона тепер одна тут, без них.

Через рік з’явився син, Володя. Недоглянутий якийсь.

-Господи, на кого ти схожий, Володю. Що ж твоя Катя не пере одяг, чи що?

-Ой… Та нема більше Каті… Пішла до мужика з грошима… Мої ми всі прогуляли, нічого немає за душею… Згадав ось, що в мене мати є і свій дім.

-Вчасно ти згадав, стільки років знати не знав, жива я тут, чи ні.

-І про сина сказала, що набрехала мені тоді, щоб із сім’ї відвести, а я й повірив. Так що знайомитимусь із синочком… Де він, до речі?

-Профукав ти своє щастя. Зоя заміж вийшла за хорошого чоловіка і щаслива. Іванка записали на нього, тож немає в тебе сина. А я збираю речі і їду до них. Зоя народила дівчинку, допомогти хочу, і внучку побачити. А ти живи тут, та стеж за хатою, зрозумів?

Ганна Петрівна їхала поїздом і думала, як буває в житті цікаво виходить. І яке щастя, коли ти комусь потрібен, коли є кому допомогти і підтримати, як колись вона підтримала Зою. Адже не допоможи тоді, невідомо як склалося б життя у них всіх…